Обрати школу:

Школа і освіта в Україні

 

БІДНОВ Василь Олексійович

 

Зміст:

ДОМОНГОЛЬСЬКА ДОБА

ОСВІТА В ДОБУ ЛИТОВСЬКО-РУСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

ОРГАНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ВИЩОЇ ОСВІТИ

ШКОЛИ НА ПРАВОБЕРЕЖНІЙ УКРАЇНІ В XVII — XVIII СТ.

ШКОЛИ У ГЕТЬМАНЩИНІ ТА НА СЛОБОЖАНЩИНІ

НЕДОЛЯ ШКОЛИ НА РОСІЙСЬКІЙ УКРАЇНІ У XIX СТ.

ШКОЛИ НА АВСТРІЙСЬКІЙ УКРАЇНІ В XIX СТ.

 

ДОМОНГОЛЬСЬКА ДОБА

Історія школи, а разом з тим і освіти на Україні починається з того часу, коли Володимир Великий (980 — 1015) розпочав організовувати християнську церкву. Про школу й освіту з доби передхристиянської ми мало знаємо. Давні зв’язки українського народу з Візантією дали можливість зрозуміти культурну перевагу останньої над Україною, а разом з тим викликали серед вищих верств українського громадянства бажання пересадити візантійську культуру на український грунт. Володимир Великий був особливо гарячим прихильником такого культурного зближення України з Візантією, а засобом до того він уважав охрещення свого народу та нав’язання родинного зв’язку з імператорським візантійським двором. І те, і друге він зробив, згідно з традиційною хронологією, близько 988 року. Для зміцнення християнства й для поширення греко-візантійської культури незабаром після свого охрещення Володимир засновує в Києві школу для дітей вищих верств українського громадянства.

 

Про цю подію наш первісний літопис розповідає дуже коротко: «Послав [Володимир] нача поймати у нарочитие чади дЂти й даяти нача на ученіе книжное». Автор літопису додає до цього, що матері дітей, взятих до «ученія книжного», плакали, не розуміючи того, наскільки корисна для людини шкільна наука. З наведеного літописного свідоцтва трудно уявити собі, що то за школа була, які були учителі й чому там учили. Звістки інших стародавніх пам’ятників наших теж дуже уривчасті, випадкові й не дають можливості висвітлити питання про першу школу на Україні, як і взагалі про школу в домонгольську добу. Безсумнівним є той факт, що київська школа стала зразком для інших осередків Києво-Української держави. З літопису відомо, що син Володимира Ярослав (пом. 1054) засновує школу в Новгороді на триста хлопців. У житії преподобного Феодосія Печерського оповідається, що він, перебуваючи хлопцем в Курському при своїх батьках, в одного з місцевих учителів «навиче вся граматикія» (призвичаївся до науки книжної). Що з прийняттям християнства серед князів та вищих станів прищеплюється звичай давати дітям освіту, крім наведеного приклада з Феодосієм, говорять і інші свідоцтва. Автор житія св, Бориса, сина Володимира Великого, забитого братом його Святополком в 1015 р„, говорить про цього князя, що він «бяше и грамотЂ научен». Володимир Мономах про свого батька Всеволода (пом. 1093) свідчить, що той «дома сЂдя, изумЂяша пять язык».

 

Обставини того часу та потреби життя вимагали певного знання, бо освічені люди були потрібні й для церкви, й для держави, для заміщення церковних урядів та різних посад адміністративного характеру, для підтримання широких торговельних зв’язків, для ведення великих господарств у боярських маєтках та інше. Постійні зносини з Візантією та присутність греків серед нашої ієрархії (митрополити та єпископи), зокрема, вимагали від наших людей знання грецької мови. Того ж самого вимагали й інтереси наукові, бажання користуватися тими творами, що не були перекладені на мову слов’янську. Через те серед наших людей було поширено знання грецької мови. Митрополит Климент Смолятич (середина XII ст.) свідчить, що мав коло себе людей, що вивчили грецьку мову. Серед тих п’яти мов, що знав князь Всеволод, батько Мономаха, була й грецька мова. Дипломатичні, торговельні та церковні зв’язки з Візантією потребували знання тої мови, а патріарші грамоти на Україну, як і твори деяких київських митрополитів, писані по-грецькому, — свідчать про знайомство наших освічених людей з грецькою мовою.

 

Дипломатичні, як і торговельні зв’язки України з Західною Європою вимагали від наших людей знання й латинської мови, яка серед народів Заходу була мовою міжнародною. Політичний зріст Галича та Волині в XII ст. втягав західноукраїнські землі в сферу інтересів середньоєвропейських і збільшував потребу латинської мови. Про те виразно свідчить ряд документів офіційного характеру як місцевого, так і зовнішнього (з боку чужих монархів та римських пап) походження. Згодом латинська мова на галицько-волинських землях придбала велике значення, а тому вивчення її було необхідним для всіх, хто займав більш-менш визначне громадське положення. Для переважної більшості української людності, звичайно, не було безпосередньої потреби знати мову грецьку та латинську; вона обмежувалася своєю рідною літературною (себто слов’янською) мовою церкви і в ній засвоювала свою шкільну освіту.

 

З того часу як Києво-Українська держава по смерті Ярослава І (в 1054 р.) розпалася на поодинокі землі, не бачимо прикладів, Щоб місцеві князі заводили школи. Останні заводилися при єпископських кафедрах для підготовки кандидатів священства. Тут вчили читати, писати, церковному співу та початкам віри й моралі, потрібним для парафіяльного священика як вчителя своєї пастви. По парафіях коло церков існували школи для початкової освіти місцевої людності. Таким чином, церква ставала осередком народного виховання та освіти. Священники і, особливо, під їх доглядом дяки, ширили початкову освіту, вчили дітей читати та писати. Члени кліру були освіченим», в порівнянні з масою, людьми, вони ж мали при церкві й потрібні для навчання книги у виді книг богослужбових. З огляду на тодішню дорожнечу (писаних книжок, спеціальних шкільних книжок не існувало) підручниками служили звичайні церковно-богослужбові книги. Після вивчення азбуки та складів (букваря) приступали до читання тих богослужбових книжок. Першою такою книгою був Часослов, що містив у собі всі ті елементи богослуження які вживалися під час відправ повсякденно. За Часословом приходила черга до Псалтирі. За нею йшов «Апостол» — богослужбова книга, що містить у собі книгу Діяній Апостольських та листи Апостольські. Далі для охочих ішли інші богослужбові книги та бувша тоді література — Перекладна й оригінальна. Людина набувала собі знання шляхом самостійного читання. Такий спосіб навчання витворився в нас під впливом візантійських шкіл XI — XII ст., відповідав тодішнім обставинам культурного та економічного життя, став традиційним, поширився з України на північні новгородські та московські землі, на протязі довгих віків знаходив собі гарячих оборонців й зберігся серед народних мас мало що не до часів революції 1917 р., незважаючи на широке розповсюдження початкових шкіл урядового характеру (з половини XIX ст.).

 

Стародавні українські вчителі (зі членів кліру), підручники (церковно-богослужбові книги) та самий характер тодішньої освіти (так само як у Візантії та на Заході) зв’язували українську школу з церквою, а тому парафіяльні храми, монастирі та єпископські кафедри були тими осередками, де містилися школи, які були далекими від шкіл нашого часу своєю організацією, наукою, методами, порядками та завданнями. Школа вчила читати й писати, давала елементарні загальні відомості з різних галузей знання, а потім людина сама поглиблювала своє знання самостійним ознайомленням з різноманітною літературою. Так треба розуміти твердження дослідників історії освгги на Україні, що знання набувалося тільки шляхом самостійного читання, шляхом начитаності, що освічені люди домонгольської доби були тільки «начетчиками», а не вченими в нашому розумінні того слова.

 

Які книги читалися на Україні в XI — XII ст.? Яку освіту шляхом начитаності набували тоді українські люди? В нас вживалися ті самі книги й ширилася та сама освіта, що і в Візантії. Остання зберегла ту саму культуру, що розвинулася на античному грунті під впливом християнства перших чотирьох віків, ідейний зміст якої брався з Біблії, творів церковних письменників та письменників стародавніх грецьких. Все це переховувалося й ширилося в Візантії серед освічених людей, а звідти поволі йшло й до інших народів Європи та Азії. Йшло це й до нас на Україну разом із християнством. Св. Письмо чи біблійні книги в перекладі славних солунських братів Кирила та Мефодія, напевно, були в нас ще до Володимира Великого. Тоді ж могли появитися в нас і переклади церковно-богослужбових книг, зроблені тими ж первоучителями слов’яи та їх учнями. Болгарія та теперішня Підкарпатська Русь, що раніше, ніж Київ, засвоїли християнство з Візантії, дали їх Україні. Було перекладено на слов’янську мову ще до Володимира й деякі інші книги (як ось «Шестоднев» св. Василія Великого в перекладі Іоанна, екзарха болгарського). Але все ж таки кількість таких перекладів була невелика, а тому цілком природно, що в нас розпочинається інтенсивна перекладова діяльність для задоволення потреби в освіті, Князі українські, що дбали про пересадження християнства на український грунт, в першу чергу пильнують і про такі переклади. Дехто з князів у наміченому напрямі виявляв таку визначну енергію, що про них згадує й первісний Київський літопис. Так, про Ярослава Мудрого під 1037 р. читаємо: «Ярослав любив книги... і пильнував до них і часто читав їх і вночі й вдень, і зібрав многих переписувачів і перекладав з грецького на слов’янське письмо; і переписали вони багато книг». Із цих книг було створено при Софійському соборі в Києві велику бібліотеку. Переклади та взагалі книги переписувалися й збільшувалися в кількості примірників шляхом такої переписки. Такі бібліотеки утворювалися при єпископських кафедрах, при монастирях, а потім і у приватних багатих людей. Переписчиками були переважно духовні особи, ченці, священики, диякони, дяки, члени священницьких родин, про що свідчать написи на стародавніх рукописах, де зазначено ім’я переписувача. За часів преподобного Феодосія в Печерському монастирі був чернець Іларіон, «хитрий писати книги»; він день і ніч переписував книги в келії преподобного Феодосія, другий чернець Hикон переплітав ці книги, а сам Феодосій сукав потрібні для того нитки. Нерідко за переписування бралися члени князівських родин, бо переписування вважалося боговгодною спасенною справою. Переписувалося книг багато, бо на території України, не дивлячись на князівські усобиці, половецькі та татарські напади, що палили й нищили села й міста, церкви та монастирі, від часів домонгольських збереглося чимало пергаменових рукописів. Пояснюється це тим, що серед князів, бояр та духовенства було багато прихильників книги. Крім згаданого вище Ярослава Мудрого, своєю любов’ю до письменства славилися сини його Всеволод та Святослав, з іменем якого збереглося до наших днів два «Ізборники» (один 1073 р., а другий 1076 р.), Володимир Мономах (пом. 1125), волинський князь Володимир Василькович (пом. 1288). З митрополитів славилися особливо Іларіон та Климент Смолятич, про якого літописець висловлюється: «книжник і філософ, якого не було на Русі». Такі прихильники книг дбали про те, щоб зростала кількість їх, доручали переписувати їх відповідним особам.

 

Переважну кількість поширених у нас книг творило письменство перекладне. Крім Св. Письма та богослужбових книг, були поширені переклади отців церкви, серед яких перше місце належало творам Св. Василія Великого, Григорія Богослова, Іоанна Золотоустого, Кирила Єрусалимського, Феодорита Кирського та інших. Поодинокі їх твори входили в різноманітні збірники, як також ходили в окремих рукописах. Вся така перекладна література мала виключно богословський характер, бо тоді скрізь найбільшу увагу притягали до себе питання релігійні. Церковно-богословські справи панували над усім, і українські книжники та діячі не робили винятку з загального для Візантії та Заходу явища. Релігійним елементом були просякнуті навіть ті твори, що торкалися історії або природознавства, що теж перекладалися з грецької мови на слов’янську. Існували переклади «Хронік» Малали (VII ст.) та Георгія Амартола (IX ст.), хронографа Никифора (792 — 828), «Палеї історичної» та багато інших. Поруч із перекладними творами бачимо й твори оригінальні, що виходили з-під пера місцевих українських письменників. Останніх було (з середини XI ст.) чимало, але ж значна частина їх забута вже давно, а чимало з їх творів або загинуло, або збереглося тільки в уривках. Є пам’ятники нашого письменства, автори яких нам невідомі. Наша оригінальна література теж має характер релігійний, ставить завданням своїм зміцнення на Русі християнської віри та моралі. Наслідувала вона грецьким зразкам і часто була мало самостійною. Перше серед них місце належить проповідям, авторами яких були Лука Жидята, Феодосій Печерський, Кирило Туровський та різні невідомі «христолюбці». Найвизначнішим серед такого роду творів пам’ятником треба вважати «Слово о законЂ и благодати» митрополита Іларіона; воно свідчить про ґрунтовну шкільну підготовку автора, широку ерудицію та визначний ораторський талант. За ними йдуть «Житія» святих — оповідання про життя та діяльність наших святих, як ось оповідання Hecтоpа про князів Бориса та Гліба, «Пам’ять і похвала Володимирові» Якова Мніха, збірка оповідань про києво-печерських подвижників, відома під назвою «Патерика Печерського». Чимало творів присвячено й полеміці з латинством, проти якого стародавні українські письменники виступали дуже гостро. Маємо приклади й оповідань про подорожі до Палестини, як, напр., «Хожденіе ігумена Даніила» (між 1106 і 1108 рр.). Інтерес до історії рідного краю знаходить собі вираз в літописах наших — найдавніший Київський, Галицький та Волинський, — що ввійшли до складу т. зв. Іпатіївського літопису й вважаються першоджерелом для історії України — Русі. Тоді ж було покладено початок і літературі світській, що в знаменитому «Слові о полку Ігореві» досягло свого найвищого розвитку.

 

Щодо свого змісту, то стародавнє українське письменство — як перекладне, так і оригінальне — дуже різноманітне. Незважаючи на церковно-релігійний характер, воно охоплює всі галузі знання: богослов’я, історію, право, природознавство, математику — в тих самих дозах і розмірах, які ми бачимо в письменстві візантійському або західноєвропейському відповідних віків. Пам’ятники цього письменства, що переховалися до наших днів, свідчать про те, наскільки була різноманітною освіта українського громадянства в XI — XIII ст., освіта, що добувалася початковим навчанням в тодішніх школах і в тодішніх учителів, а потім поширювалася й поглиблювалася шляхом самостійного читання.

 

Книгам надавали величезного значення, а читання їх («книжное почитаніе») вважалося надзвичайно добрим ділом, бо то була дорога до засвоєння християнських істин, релігійної та моральної науки, всього того, що потрібно для спасіння душі. Літописець говорить: «велика польза человЂку от ученія книжнаго: книгами бо кажеми и учими есми пути покаянню и мудрость бо обрЂтаем и вьздержание... се суть исходища мудрости, книгам бо есть неищетная глубина; сими бо в печали утЂшаеми есми; си суть узда въздержанию». «Иже книги чтет, бесЂдует c Богом», — говорить той же літописець. Підтримуючи в читачеві релігійне почуття та добрі моральні настрої, книга одночасно з тим задовольняла і потребу знання в ньому. Як і завжди, читачі прагнули до можливо цовного знання, до можливого енциклопедизму, а тому, не обмежуючися читанням одного автора або книги однієї певної галузі, користувалися «Ізборниками» різноманітного змісту. Як на приклад таких збірників можна вказати на «Ізборник» князя Святослава 1073 р., де поруч зі святоотецькими словами та «житіями» святих знаходимо й «Слово о четьи книг», й про риторичні фігури та інше.

 

ОСВІТА В ДОБУ ЛИТОВСЬКО-РУСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

 

Українське письменство домонгольської доби свідчить, що шкільна освіта на Україні стояла не нижче, ніж у Візантії у відповідні часи. Через те що наші землі ввесь час були під культурним впливом останньої, політичний та економічний занепад Візантійської держави в XII ст. шкідливо відбивається на освітньому становищі України. До того прилучаються ще й місцеві історичні обставини — князівські усобиці та половецькі напади, що руйнують політичне та економічне життя, ще більше шкодять освіті на Україні. Тому й бачимо в XIII ст., а особливо після татарської навали, як наше культурне життя поволі підупадає. Осередки його з наддніпрянських земель переходять далі на захід, на Волинь та Галичину. Культурний зріст Західної Європи XIII — XIV ст. не проходить безслідно й для українських земель, що злучаються почасти з Литвою, а почасти з Польщею. Вони потрохи, в міру занепаду Візантії та ослаблення її культурного впливу, піддаються культурним впливам Європи. Але ж сама освіта на Україні та школи ще довго, мало що не до самого кінця XVI ст., зберігають форми й дух попередніх часів, раніш утворену традицію. Представники нашого духовенства, як і раніше, є шкільними вчителями, церковно-богослужебні книги — підручниками. Тепер ще більше значення має наш дяк, що поруч із колишньою назвою «дідаскал» (або «даскал») і «маістер» носить ще назву «бакаляр». Він учить всіх дітей, незалежно від їх матеріального та соціального положення. Ці дяки вчили дітей або коло церкви, в школі, або дома в заможних людей, що спеціально брали їх до себе для навчання дітей. На жаль, і тепер від XIV — XVI ст. маємо дуже мало звісток, та й ті йдуть тільки від XVI ст. Надзвичайно цікавим щодо цього є заповіт брацлавського каштеляна Василя Загоровського (волинського шляхтича), заповіт, писаний в 1577 р. в кримській неволі. Він мав жінку й двох маленьких хлопців. Почуваючи наближення смерті, він у своєму заповіті призначає опікунів для своїх синів і просить їх подбати про те, щоб діти дістали освіту. Коли діти досягнуть семи літ, тоді треба знайти «дяка, добре вченого й цнотливого або запросити того самого дяка Дмитра, що в мене [Загоровського] служив, і віддати їх вчитися руській науці в Св. Письмі або в мойому домі, або в церкві святого Ілії в Володимирі, і, не пестячи їх, пильно та порядно приводити їх до науки так, щоб потім вони в науки тої були придатні до помноження хвали милосердному Господу й до служби своєму господареві та Речі Посполитій». Отже, з цього видно, що, як і в домонгольську добу, в нас учили молитвам та Св. Письму, прищеплювали релігійну свідомість, вміння читати богослужбові книги і цією наукою виховували добрих християн та корисних служителів батьківщині та господареві (голові держави, що ототожнювалася з Річчю Посполитою). Тому що діти Загоровського були шляхетського походження й мали через те обіймати урядові посади, для них була ще потрібна поширена в державному діловодстві (Польщі й Литви) та у взаємовідносинах культурних станів латинська мова, то Загоровський просить опікунів (власне, свою дядину) подбати й про те, щоб хлопці навчилися й латинської мови, до якої вони мали приступити вже тоді, коли засвоять руську науку, навчаться молитвам і читанню Св. Письма. Тоді необхідно знайти «статечного бакаляра, який би міг їх [синів] добре вчити письму латинської мови, і наказати йому вчити в моєму домі».

 

Що в нас тоді традиційне навчання продовжувалося по церковно-богослужбових книгах, про те свідчить і славний письменник український Іван Вишенський. Обороняючи в одному з своїх листів стародавній спосіб навчання дітей (проти поширеного в кінці XVI ст. західноєвропейського способу, власне єзуїтського), він послідовно перелічує ті церковно-богослужебні книги (з похвальними епітетами до кожної з них), по яких вчилася тоді українська молодь. Часословець, Псалтир, «Апостол», «Октоїх» — ось ті наші підручники, без яких неможливо було засвоїти книжної премудрості. Так само як і в домонгольську добу, очевидно, і круг знання був однаковий, як і методи засвоєння науки.

 

Історичні відомості з другої половини XVI ст. свідчать виразно, що в нас, як і на Білій Русі, при церквах існували школи, де дяки вчили дітей. Пастор Одерборн, що був у Литовській державі 1581 р., свідчить про те, що православні завжди мають при церкві школи. В такій школі, як писав М. Грушевський, «тридцятилітня людина вчить дітей перших початків наук; катехізиса не вживають, але дають дітям молитви до Богородиці й св. Миколая, списані в книжках, а Апостольський символ вчать з деякими змінами; до цього додають Давидові псалми, які вони читають і вдень і вночі». З заповіту Загоровського знаємо, що той забезпечив духовенство св. Іллінської церкви у Володимирі помешканням і утриманням (натурою й грішми), в тому числі дякові чотири копи та півтори копи на сукно й півкопи на кожух (більше, ніж священикові й дияконові), «бо дяк має бути добрий». «А то для того дяку доброму більше», щоб він, мешкаючи в білій хаті, коло чорної шпитальної хати, вчив дітей, яких будуть давати йому в науку, «Богу й людям добрим вдячно», щоб він «гаразд» читав і співав із книг, книги, яких потребує церков, аби «уставично» писав з доброго зводу. Ходкевич у своєму Заблудові призначає певну фундацію як для православної церкви, так і для латинського костьолу і, між іншим, призначає православному дякові й латинському органістові десятину з 25 кіп жита й 25 кіп ячменю (в 1562 р.) з тим, щоб вони «на науці дітей держали». Князь Острозький, забезпечуючи в Острозі дяка («уставника»), ставить йому в обов’язок «школу держати». Від 1550 р. маємо відомості про існування при Красноставській церкві православній шпиталя й школи. Такі звістки виразно говорять за те, що при наших парафіяльних церквах в XVI ст. існували для навчання дітей школи й що серед світських людей було чимало письменних. Про те саме свідчить і поучення митрополита Сильвестра (від 1562 р.) новопоставленому ієреєві, щоб він не дозволяв читати й співати людям «простим», не прийнятим до кліру; очевидно, поміж світських парафіян були грамотні, охочі до церковного читання й співу, чому вони навчилися в церковних школах. Такі школи були й в монастирях. Так, дяк Васько підучується в монастирі Св. Михаїла в Києві. В біографії Іова Княгиницького оповідається, що по першому його навчанню книгам батьки віддають його до Унівського монастиря «болшого ради научения», і він там жив, «внимая чтенію Божественного Писанія». Отже, виходить, що монастирські школи були школами вищими, куди поступали для удосконалення вже по закінченні школи парафіяльної.

 

Учителями в церковних школах були згадані вище дяки, що іноді звалися уставниками. Назва ця говорить за те, що вони були нижчими церковнослужителями, помічниками священика у відправах. Дяк повинен був не тільки вчити дітей, а, як бачили з заповіту Загоровського, і переписувати книги, був і переписувачем; як людина освічена, очевидно, виконував і всякі інші справи як приватного, так і громадського характеру, згідно з вимогами часу та обставин того оточення, де йому доводилося працювати.

 

З різних джерел довідуємося, чого вчилися в школах наші діти в XIV — XVI ст. Перш за все вчили азбуку й склади (різні комбінації голосних і приголосних звуків, що зустрічаємо в словах), себто те, що пізніше звалося букварем, а потім переходили до читання богослужбових книг. Читання було найголовнішим предметом навчання. В залежності від того, яку читали книгу, учні поділялися на групи: одна група студіювала буквар, друга — Часословець, третя — Псалтир і т. п. Перехід од одної книги до другої було сполучено з різними сталими звичаями, що дає підставу такий перехід прирівнювати в наші часи до переходу з нижчого класу до вищого. Вчили ще й співати, по-церковному, звичайно. Додавали до того ще й писання, причому писали каліграфічним письмом, великими літерами, т. зв. «уставом», себто тим письмом, що тільки з кінця XV ст. стало витіснятися з державного та приватного вживання т. зв. скорописом. Але ж останній спосіб писання вживався виключно в канцеляріях державних установ, а в шкільну практику входив слабко.

 

Із сказаного видно, що й тепер шкільна освіта носила виключно церковно-релігійний характер (конфесійний) — молитва та богослужбові книги є головними предметами студій. Для тих, хто підготовляв себе до служіння церкві в священному сані, треба було ще засвоїти порядок церковних служб, бо перед висвяченням вони мусили виявляти перед єпископом знання церковного уставу. Є підстава твердити, що в нас після початкової освіти вчили ще й мову грецьку та латинську, про що свідчать переклади з грецької мови та документи, писані латинською мовою. Збереглися згадки про те, що поодинокі представники української та білоруської молоді в XV — XVI ст. їздили до Кракова, Праги, Падуї, Болоньї та інших університетських міст, щоб там здобувати освіту. Та, на жаль, звістки ці занадто скупі. Франциск Скорина, доктор вільних наук Краківського університету й доктор медицини Падуанського університету (останнє здобув 1612 року), — найбільш відома особа, про яку дещо знаємо (завдяки його виданням слов’янських книг).

 

Для того, хто одержав початкову освіту, самостійне читання того, що існувало на слов’янській мові, було єдиною можливістю придбати якесь знання. Література наша в XIV — XVI ст. зросла, збільшилася, бо до попередніх книжних записів додано було нові, головним чином перекладні, а почасти й оригінальні. Через те, що українські та білоруські землі входили до складу Литви й Польщі, наша православна людність вступила в безпосередні різноманітні стосунки з населенням римо-католицьким, і представники латинської церкви робили спроби накинути православним русинам латинство. В інтересах оборони своєї батьківської релігії представники нашої людності писали полемічні твори проти панства, і ці твори належать до оригінальних пам’яток українського письменства» Як і в добу домонгольську, Русь вважала Візантію чи, правдивіше, греків своїми культурними провідниками і в міру можливості підтримувала з ними зв’язки. Та турецьке панування над греками (з 1453 р.) остаточно придушило грецьку освіту, що почала підупадати ще в попередні століття, і через те Русь небагато могла запозичити в справі освіти від греків. Між тим Гуманізм та Реформація спричинилися сильному розвитку науки й освіти на заході Європи, і там виникло багато університетів та шкіл взагалі. Польща захоплюється цим освітнім рухом. Заснований в 1400 р. Краківський університет на довгий час стає культурно-освітнім осередком для ПольськоЛитовської держави. Реформація збільшила інтерес до освіти, бо й лютерани й кальвіністи (спільно з соцініанами) школам надавали особливе значення в справі поширення своїх визнань. Ще раніше, ніж у Польщі та Литві, виникли протестантські школи в Німеччині (Віттенберг, Кенігсберг) та Швейцарії (Женева, Базель). Русинська молодь охоче вступала до цих шкіл як у Польщі, так і за кордоном й звідти виходила не тільки освіченою гуманітарно, з науковим знанням, а часто й з протестантськими релігійними поглядами. Та ще сильніше впливали на нашу молодь школи латинські, куди вона вступала ще в XV ст., а особливо школи єзуїтські, коли вони в другій половині XVI ст. з’явилися на території Польсько-Литовської держави. Заснована у Вільні в 1569 — 70 рр. єзуїтська колегія незабаром придбала собі таку добру репутацію, що слава про неї лунала навіть на Волині, і згаданий вище Загоровський висловлює в 1677 р. бажання, щоб сини його по одержанні православної освіти в доброго дяка та вивченні латинської мови вступили до Віленської єзуїтської колегії, бо він чув, що хвалять ту науку, що єзуїти дають дітям у Вільні. Знання, що давали католицькі й протестантські школи, було значно вище того, що виносила наша молодь зі своїх православних шкіл, і більше відповідало практичним потребам Польсько-Литовської держави, а тому наші молоді люди, особливо з вищих верств нашого громадянства, охоче йшли до тих шкіл, щоб підготуватися до заміщення адміністративних, судових та інших посад. Чужа конфесійна школа — і протестантська, і католицька — відривала їх від православної віри. Православ’я ж служило найголовнішою національною ознакою руського народу (в XV — XVII ст. слово «русин» було цілком різнозначним слову «православний»), а через те втрата молодою людиною старобатьківської релігії тягла за собою й втрату своєї національності. Наша молодь в таких школах полонізувалася, бо латинські й протестантські школи в Польщі були суто польськими. Таке негативне й шкідливе з православното погляду явище мусило звернути на себе увагу руського (українського й білоруського) громадянства, а разом із тим і викликати в ньому бажання запобігти такому лиху, вжити заходів, щоб наша молодь не відступала від своєї віри та національності. Єдиний засіб рятувати від цього молодь — це заснування своїх власних шкіл, що давали б науку й виховували б учнів в національному дусі. Думка про такі школи справді виникає й поширюється серед нашого громадянства. В одному з пам’ятників кінця XVI ст. говориться про велику шкоду «панству руському» від того, що в нас не було шкіл «посполитих», де б молодь наша одержувала освіту й виховувалась в національному дусі, і ця школа полягає ось у чому. «Русь, сполучившись з ними [поляками], позаздрила їх звичаям, їх мові та наукам і, не маючи своїх наук, почала віддавати своїх дітей в науки римські, а діти разом з науками призвичаїлись і до їх віри, і так мало-помалу своїми науками [поляки] все панство (державу, землю) руське довели до римської віри, довели настільки, що нащадки руських князів з православної віри перехрестилися на римську й перемінили собі імення, нібито вони ніколи й не були нащадками благочестивих (православних) прародителів своїх». Про сильне окатоличення та ополячення в XVI ст. руської шляхти свідчить і Іван Вишенський у своїх листах («всі від Бога святого й від віри в нього відступили»), і Мелетій Смотрицький у своєму славному «Треносі», де перелічено ті великопанські православні родини, що перейшли на латинство.

 

ОРГАНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ВИЩОЇ ОСВІТИ

 

Думка про заснування своїх власних шкіл, які б паралізували шкідливі впливи латинських та протестантських шкіл на нашу молодь, здійснюється в останній чверті XVI ст. як поодинокими особами, так і цілими організаціями православними, відомими під назвою братств. З поодиноких осіб у справі утворення шкіл уславився князь Костянтин Костянтинович Острозький, що заснував кілька шкіл на Волині, а з його шкіл найбільш відома Острозька академія. Багатий та впливовий наш магнат, князь Острозький, в 1580 р. в своєму місті Острозі заснував школу по типу високих шкіл, що проіснувала до смерті свого фундатора (1608), скупчила коло себе визначні наукові сили, дала освіту значній кількості православної молоді і підготувала чимало визначних діячів наших. Виклади відбувалися, як і книги писалися, в церковнослов’янській мові, до якої додавалося багато суто українських слів,: а також нерідко польські, грецькі й латинські. З мов тут викладалися особливо церковнослов’янська та грецька, бо на тих мовах були Св. Письмо та православна богословська література. На польську та латинську мову звертали менше уваги. Викладалися тут і філософія, і богослов’я, потрібні для виховання молоді в православному напрямі. Крім того, викладалися тут і математика з астрономією. Князь Острозький давав у своїй академії пристановище не тільки православним професорам, але й тим іновірцям, що їх за протестанські погляди звільняли з латинських шкіл. Захарія Копистенський у своїй «Палінодії» каже, що в Острозькій академії «знаходилися й славні доктори, добре вивчені в мовах грецькій та латинській, знаходилися й математики й астрологи (астрономи) превиборні, а між ними і славний математик, філософ і астролог Ян Лятос (з Краківського університету), що новий календар зганьбив і письменно друком довів, що він не вільний від помилок». Взагалі Острозька академія залишила по собі значний слід в історії української науки та українського культурного життя, осередком якого вона була в кінці XVI й на початку XVII ст. Найголовнішим пам’ятником наукової праці Острозької академії (чи інакше — «грецької школи», чи ще інакше — «училища греко-словенського») було видання повної слов’янської Біблії в 1581 р., текст якої, з невеликими змінами в XVIII ст., і досі вживається у православних слов’янських церквах. Саме ж видання цієї Біблії, зроблене надзвичайно художньо, ще й зараз є предметом дослідження з боку богословського, історично-філологічного, художнього та ін. Найбільше над її виданням попрацював Герасим Смотрицький, визначний богослов і філолог свого часу; він же був і ректором Академії. Крім нього, можна ще згадати Василя Острозького, якогось анонімного Клірика Острозького, Христофора Філалета (Бронського), Мелетія Смотрицького (сина Герасимового), що залишили по собі глибокий слід в українській богословській та полемічній літературі і твори яких мають велике історичне значення. В Острозькій школі були вчителями й греки, як, наприклад, Кирило Лукаріc (пізніше — патріарх царгородський, повішений турками в 1638 р.) та архімандрит Hикифор, що самі вчилися на Заході в різних університетах. Даючи освіту нашій молоді, Острозька академія разом із тим була зразком для інших шкіл. Так, в 1588 р. єпископ Феодосій Лозовський зі своїм клірисом (каштулою) заснував у Володимирі греко-слов’янську школу і для викладів у ній грецької мови взяв з Острога двох бакалярів. Острозька школа зникла тому, що спадкоємці К. Острозького були вже католиками й не могли підтримати тої школи, що ставила своїм завданням боротися з латинством і унією.

 

Крім Академії, князь Острозький заснував ще школи: в Турові — 1572 р., Володимирі Волинському — 1577 р., Слуцьку — 1580 р., Дермані. Ці школи теж мали завданням своїм зміцнювати православ’я й перешкоджати денаціоналізації нашого народу.

 

Ще більше значення, ніж засновані князем Острозьким школи, мали ті наші школи, що їх заснували православні братства. Іменем братств називалися міські організації, що десь із XI — XII ст. виникали при поодиноких церквах наших і ставили своїм завданням підтримку та забезпечення своєї церкви, взаємне єднання парафіян та підтримку тих, що потребували матеріальної допомоги. В XVI ст., коли протестантизм у різних його видах, а з початком католицької реакції й латинство, почали наступ на православну церкву, братства наші ставлять своїм завданням оберігати православну віру та свою народність від неправославних визнань та винародовлення Русі. Для того вони заводять школи для виховання дітей в дусі своєї православної віри та руської народності. В цьому відношенні перед ведуть наші міста, які користувалися самоврядуванням (Магдебурським правом) і в XVI ст. досягли високого економічного, а почасти й культурного розвитку. Найраніше таку поважну діяльність розпочало Успенське братство у Львові, що об’єднало коло себе не тільки православних міщан львівських, а й з околишніх міст; в 1586 р. воно заснувало школу, для зміцнення, якої воно здобуло благословення константинопольського патріарха Ієремії II як найвищої духовної особи для православної Київської митрополії (себто земель українських і білоруських). Завданням братської школи у Львові було релігійне та моральне підвищення нашого суспільства через належне виховання молоді. Діти мають учитися «страху Божіему и обычаям встидливим младенческим — яко мають быти в церкви против Богу, дома против родичем своим и инде иним цноту и стыд заховывати, посполите против всЂм покору и уваженье». З огляду на це й учителі повинні бути людьми моральними та побожними, щоб ніхто з них не був «пособитель ереси, но благочестію поспЂшитель». Наука в школі повинна бути приступна для всіх дітей «всякого стану: убогим за прости Бога, а багатим за ровним датком». У львівській школі вчили читати, писати, а потім граматику, риторику, діалектику, музику, Св. Євангеліє та книги Апостольські і, крім того, в часи пообідні, — пасхалію, арифметику, церковний снів. Звертали особливу увагу на слов’янську та грецьку мови, по-грецькому говорили й писали. Згодом заведено було, в інтересах практичних, ще мови латинську й польську. На території Польсько-Литовської держави в XVI ст. існувало чимало протестантських шкіл (Вільно, Раків, Дубно, Любартів, Хмільник та інші), а від 1565 р. і католицько-єзуїтські школи (Браунсберг, Вільно, Пултуськ, Ярослав, Замостя, Люблін, Полоцьк, Рига, Дорпат, Несвіж). І в протестантських, і в латинських школах програма була однакова; в них вчили граматику латинську й грецьку, риторику, піїтику, діалектику, трохи математики, а ще менше природознавства. Головну увагу звертали на класичних авторів, їх читали, коментували, заучували, за їх прикладом писали прозою та віршами як по-латинському, так і по-грецькому. Коли порівняємо програму цих шкіл з тим, що викладалося в Львівській братській школі, то побачимо, що різниця між ними була невелика: у Львові звертали багато уваги на свою рідну літературну мову — церковнослов’янську та грецьку. Завдяки своїй школі Львів став на деякий час культурним осередком українсько-білоруських земель, Львівське братство вело перед в духовному житті православного населення та його боротьбі з латинством та унією, а львівська школа стала зразком для інших братських шкіл. Так, за її зразком у 1587 р. засновано братську школу у Вільно, а потім до кінця XVI ст. ще школи в Бересті, Рогатині, Перемишлі. В міру того як зростала для православ’я небезпека з боку Риму, виникали нові братства, а заодно з тим і братські школи, що знаходили собі живу підтримку серед всіх станів православного населення. В першій половиш XVII ст. виникають школи в Стрятині, Києві (в 1615 р.), Луцьку, Кременці та в інших містах. Всі вони за зразок брали школу львівську, тільки в залежності від місцевих моральних і матеріальних умов не завжди могли додержуватися плану та тих розмірів навчання, які бачимо в школі львівській. Через те що в братських школах надавалося особливого значення грецькій мові, панував нібито грецький напрям, то згадані братські школи часто називаються грецькими школами, хоч ці школи в дійсності ставили справу досить широко і, студіюючи православне богослов’я, нерідко звертали увагу, в цілях боротьби з католицизмом, і на латинських богословів, починаючи від Фоми Аквінського. У всякому разі вони не мали тої вузькості й нетерпимості до своїх противників, які пробують приписувати братським школам деякі пізніші дослідники. Для задоволення своїх потреб школи видавали різні підручники. Вчителі цих шкіл писали й наукові книги філологічного, історичного й полемічно-богословського та богословського змісту. Школи та релігійна боротьба кінця XVI ст. викликали сильний національно-культурний рух на Україні, наслідки якого виявляються в політичних подіях XVII ст.

 

Братські школи, як і взагалі братський рух на наших землях, появляються в наших містах, їх творцями є міщани. Але ж їм в цьому відношенні енергійно допомагає православна шляхта, що підтримує їх і правно, й матеріально. З міст освітній рух іде й на села, незважаючи на те, що селянство наше в правному та соціальному відношенні було обмежене, знаходилося в стані «підданства», кріпацтва щодо шляхти. І серед селян виникали братства з їх шпиталями та школами, де духовенство, власне дяки, вчили дітей. Чужинці, що відвідували в XVII ст. українські землі, звертають увагу на таке явище. Так, Павло Алеппський, що відвідав Україну в 1654 р., свідчить, що в наших селах всі діти вчаться в школах, навіть сироти, яких утримують у, шпиталях, а письменних людей багато не тільки серед чоловіків, а й серед сільського жіноцтва. І це мало місце саме тоді, коли на Московщині, за свідоцтвом Котошихіна, навіть серед вищої верстви — боярства — траплялися люди цілком неписьменні, хоч вони й засідали в Боярській думі, в найвищій установі, що вирішувала державні справи.

 

Серед всіх братських шкіл найбільше значення мала школа Київська, що заснована Богоявленським братством в 1615 р. Львівська школа коло того часу, завдяки історичним обставинам, які переживала Польсько-Литовська держава за Жигимонта III, потроху втрачає своє значення та впливи, а її місце займає школа Київська, чому сприяють віддалення Києва від державних центрів, зріст козацтва, що взяло цю школу під свою оборону, та завзяття місцевих діячів, головним чином митрополитів Іова Борецького та Петра Могили. Спочатку вона теж була «школою грецькою», такою, як і всі інші братські школи, але в 1632 р. вона перетворилася в колегію, придбала інший характер, що наблизив її щодо організації та навчання до єзуїтських шкіл. Зробив це Петро Могила, що був саме тоді архімандритом Києво-Печерського монастиря. Цей славний діяч український, син молдавського воєводи Симеона, особливо дбав про нашу школу. Тодішні обставини показували, що греко-слов’янський характер братських шкіл не дає можливості нашій інтелігенції засвоювати всі наукові цінності, що знаходилися в західноєвропейському письменстві, яке тоді користувалося виключно латинською мовою. В порівнянні з багатою наукою в латинській мові греки XVI — XVII ст. стояли далеко позаду, а через те й нашим ученим доводилося звертатися до латинської науки, до латинських шкіл, серед яких єзуїтські в XVII ст. вважалися найкращими. Крім того, єзуїтські школи ліпше підготовляли своїх учнів до практичного, громадського життя, до державної служби, бо давали глибше знання латинської мови, що скрізь панувала тоді в Польщі. Організована на єзуїтський зразок православна школа, на думку Петра Могили, могла дати ліпшу зброю для захисту православної церкви від католиків та уніатів. Тому-то він і заклав восени 1631 р. у Києво-Печерському монастирі школу, де викладовою мовою стала латинська, впроваджено було й програми єзуїтських шкіл. Таке новаторство викликало сильне обурення проти печерського архімандрита серед членів Богоявленського братства, київського міщанства та українського козацтва. Чуже походження Петра Могили та родинні зв’язки з польськими магнатами викликали підозріння до нього з боку православних, і тому вони й були сильно роздратовані проти Могили. Один із сучасників і співробітників Петра Могили — Сильвестр Косів — свідчить, що народна юрба збиралася не один раз рознести києво-печерську школу, а учителів кинути в Дніпро — «начинити ними дніпровських осетрів». І тільки авторитет та тактовне поводження сміливого архімандрита рятували школу від такої сумної долі. Петро Могила знайшов спосіб помиритися з противниками його школи: він запропонував свою школу злити з братською, з тим що остання буде реформована за зразком його школи, а він сам буде протектором братської школи. Братство прийняло пропозицію Могили, і восени 1632 р. школи злилися. З цього моменту Київська братська школа стала латинською (не за духом і напрямом, а за мовою лише) й зветься колегією, а по смерті Петра Могили, на протязі XVII ст. — Києво-Могилянською колегією, бо знаменитий протектор її не тільки організував її, а й забезпечив її правне становище, здобувши 1635 р. привілей короля Владислава IV і, головне, матеріальне, надавши Богоявленському монастирю, що утримував цю школу, декілька маєтків, завдяки чому колегія могла існувати на протязі двох століть. З 1633 р. Петро Могила стає київським митрополитом, і це дає йому ще більшу можливість дбати про свою школу. Він забезпечував її добрими професорами, яких для підготовки посилав у різні західноєвропейські університети, дбав про помешкання й утримання школи та учнів-студентів чи, інакше, спудеїв. Школа була поставлена дуже добре, кількість учнів зростала. Щоб поширити шкільну справу, митрополит Петро Могила заснував філії своєї школи поза Києвом. Першу таку філію він заложив у Вінниці, у Вознееенському монастирі. В 1638 р. багата власниця містечка Гощі на Волині Раїна Соломорецька заснувала там чоловічий Свято-Михайлівський монастир і забезпечила його з тим, щоб у монастирі була православна школа. Скористувавшися тим, Могила переніс сюди школу з Вінниці, і вона тут існувала мало не до кінця XVII ст., не дивлячись на воєнні завірюхи та татарські напади на Гощу.

 

На чолі Києво-Могилянської колегії стояв ректор, звичайно виборний; він викладав богослов’я, хоч на підставі королівського привілею в Київській школі богослов’я викладати не можна було, а лише вільні науки до філософії включно. Помічником ректора був префект, що стежив за студентами. Через ректора та префекта митрополит правив колегією. Вона складалася з таких класів, або, як тоді казали, шкіл: фари, інфими, граматики, синтактики, піїтики, риторики, філософії та богослов’я. Останнє як окремий і сталий клас почало існувати власне з 80-х років XVII ст., до того ж часу клас богослов’я існував з деякими перервами. Слухачі філософського та богословського класів завжди утримували за собою офіційну назву студентів. Як і всі наші братські школи, Києво-Могилянська колегія, що з 1700 р. стала зватися Академією, до самого кінця XVIII ст. була школою загальноосвітньою, а не спеціальною; до неї вступала молодь всіх станів нашого громадянства, від шляхти й козацької старшини до посполитих включно. Крім українців і білорусів, сюди йшли по науку й «московити» (великоруси), румуни, болгари, серби, а почасти навіть греки й араби. Отже, ця школа була осередком освіти для всього православного світу, а за її зразком заводили в себе школи й інші православні народи, головним чином росіяни. Так, в Москві 1682 р. було засновано Слов’яно-греко-латинську академію, а в XVIII ст. більше 20 семінарій в різних містах Московщини.

 

Братські школи мали характер цілком конфесійний, як і всі інші школи в Польщі — католицькі та протестантські, виховували руську молодь в суворо православному, а разом з тим і національному дусі. І ці школи задовольняли православних, вчили нашу молодь, давали їй освіту не гіршу, ніж школи католицькі. Особливо таке значення мали школи, засновані Петром Могилою. Ще за життя митрополита відомий противник православ’я Касіян Сакович, що з православ’я перейшов спочатку на унію, а потім і на латинство, визнавав цінність цих шкіл. У своїй «Перспективі» він дорікає уніатам, що вони не дбають про свої школи, і робить такий закид: «Що ваші школи? Вони нічого не варті не тільки в порівнянні з латинськими, а й з школами Петра Могили — Київською та Гойською».

 

Про православних вже й говорить нічого — вони були задоволені своїми школами й високо цінили їх. Уже в 1687 р. львівський (ще тоді православний) єпископ Йосип Шумлянський, намовляючи підлегле йому духовенство давати шкільну освіту дітям, ставить наші школи нарівні з латинськими. «З ласки Божої, — пише він, — суть школи не тільки у Львові, Кракові, а й в Києві, що ще за держави найясніших монархів королів польських і особливо старанням блаженної пам’яті преосвященного митрополита Київського та Всеї Росії, господина отця Петра Могили пофундовані, а тепер за держави благочестивих царів і великих князів російських їх розпорядженням і скарбом наново реставровані або поновлені; єсть вони й ближче до нас — в Гойщі. Дорога зараз, після замирення християнських монархів, хвала Богу, вільна — як з Києва до нас, так і від нас до Києва. Туди, чесні отці, синів своїх для науки посилайте й коштів не жалуйте». Як бачимо з відповідних джерел, Києво-Могилянська колегія притягала до себе українську молодь з усієї України та Білої Русі на протязі XVII та XVIII ст. Вона дала шерег наших учених та письменників, підтримувала наше культурне життя, не відстаючи від західних наукових течій. Чимало наших молодих людей, як і в XVI ст., їздить за кордон до німецьких, італійських, французьких університетів для продовження там освіти. З таких осіб деякі відомі, більшість же їх залишається невідомими. До першої групи можна залучити Мелетія Смотрицького, наприклад, або значну кількість перших професорів Києво-Могилянської колегії яких Петро Могила посилав за кордон для підготовки до шкільних викладів у Києві (Іннокентія Гізеля, Лазаря Барановича та інших). Звичай їздити за кордон для студіювання в тамтешніх університетах був поширений у Польщі взагалі: їздили й католики, й протестанти, й православні.

 

ШКОЛИ НА ПРАВОБЕРЕЖНІЙ УКРАЇНІ В XVII — XVIII СТ.

 

Повстання Богдана Хмельницького мало велике значення й в історії школи на Україні та її культурного життя. В першу чергу було підірване соціально-економічне значення православної шляхти тим, що вона втратила свої маєтки. Чимало загинуло її в часи війни між польською державною владою та козацтвом, чимало шляхетських родин під впливом страшних подій відмовилися від православної віри й перешли на бік латинства й з гарячих оборонців старожитної батьківської віри стали її завзятими противниками. Міські братства, що завжди мали велику моральну й матеріальну підтримку з боку шляхти, втрачають цю підтримку, а через те зменшується інтенсивність їх діяльності. Разом із тим починається економічний занепад міст, міщанство поволі убожіє, а через те слабшають і братства, звужується їх діяльність, підупадають школи. «Зборовська лінія», що від 1649 р. до Андрусівської згоди 1667 р. була кордоном поміж Польщею та козацькою державою, розриває на дві частини українські землі; українське населення, що зосталося в межах Польсько-Литовської держави, значно слабне й не може вже так активно відстоювати своєї релігії та національності, як це воно робило до 1648 р., а тому унія з кожним роком зустрічає все менше й менше опору й шириться все більше та більше. Андрусівська умова, підтверджена т. зв. «вічним миром» 1686 р. між Польщею та Москвою, дає можливість унії вільно поширюватися, за підтримки латинського духовенства та шляхти, по Західній Україні до самого Дніпра. Після цього православні братства на Правобережній Україні підупадають, братські школи зникають, бо навіть найбільш впливове Львівське братство під впливом історичних обставин, після довголітньої завзятої боротьби з унією змушено було в 1708 р. перейти на бік уніатів. Православні школи зберігаються тільки по селах, бо селянство консервативніше й не відмовляється від своїх православних та національних традицій. Зате по містах ширяться школи «греків, в унії сущих», себто тих українців, що, відмовившись від православ’я, прийняли унію з Римом. Вони теж були конфесійного характеру й знаходилися в руках василіян — уніатських ченців «чина св. Василія»; вони мали організацію й програми шкіл єзуїтських, хоч останні з кінцем XVII ст. вже втрачають своє попереднє значення, а на перший план виступають школи піярські, себто школи нового ордену, заснованого в Римі 1597 р. зі спеціальним завданням виховувати молодь. На Україні школи отців scholarum piarum були у Львові, Золочеві та Межирічах. Василіянські школи появляються зараз після проголошення Берестейської унії, бо деякі православні братські (як у Бересті та Володимирі) було захоплено уніатами разом з монастирями та церквами. На протязі першої половини XVII ст. ці школи стояли недобре, були гірше православних. Були випадки (як 1616 р. в Новогродку), що кальвіністи перетягали до своїх шкіл не тільки учнів, а й учителів уніатських шкіл. Стан уніатських шкіл поліпшився тільки тоді, коли з папського розпорядження справу шкільну в унії було передано уніатським ченцям, що звичайно звалися базиліянами. В середині XVII ст. вони засновують школи на Білій Русі (Вільно, Мінськ та ін.) й на Україні; на останній в XVII ст. їх шкільна справа йшла слабко, бо православне населення вперто стояло за власну школу, а козацькі війни, під час яких козацтво нищило й уніатів, не давали василіянам зміцнювати своє положення на українських землях. Лише тоді, коли підупали православні братства, а козацтво втратило своє значення, василіяни поволі закладають свої школи, організовані за зразком єзуїтських, з учителями, що підготовлялися в єзуїтських закордонних школах. У XVIII ст. на Україні василіяни мали кілька шкіл — у Володимирі, Гощі Любарі, Шаргороді та інших місцях. Нерідко василіянам допомагали в заснуванні шкіл місцеві польські магнати. Так, Станіслав Любомирський (близько 1749 р.) в Шаргороді заснував василіянам монастир, а при ньому згадану вже школу. Ст. Потоцький на початку другої половини XVIII ст. допоміг їм заснувати школу в Умані й підтримував її. Сеймовою конституцією 1768 р. цю школу було затверджено, але ж того самого року, під час уманської різанини, гайдамаки вирізали як учителів, так і учнів тої школи.

 

Шкільна діяльність Василіянського ордену набирає ширших розмірів з моменту утворення в Польсько-Литовській державі Едукаційної комісії (постановою сейму 1773 — 1776 рр.) — першого в Європі міністерства народної освіти, — що провела значну реформу в шкільній справі, виробила одноманітний шкільний статут і призначила школам грошову допомогу. Едукаційна комісія використала освітні ресурси орденів Піярського та Василіянського. Саме тоді (1773 р.) було знищено орден єзуїтів. Їх школи з будинками та майном було передано василіянам (в Овручі, Житомирі, Кременці, Кам’янці-Подільському та ін.). Крім того, Едукаційна комісія заснувала для василіян і нові школи, як ось у Каневі 1786 року. Відносно василіянських шкіл треба зазначити, що вони призначалися виключно для молоді шляхетського походження й виховували молодь у латинському та польсько-національному дусі. Патріотична їх діяльність у справі виховання молоді зустрічала похвали з боку польського громадянства і навіть цілих сеймиків, особливо в 1789 та 1790 рр. Так, Луцький сеймик 1789 р. висловив бажання, щоб «велебні ксьондзи базиліани вчили руський народ» у дусі католицтва і польської народності; отже, василіянські школи ставлять завдання цілком протилежні тим, що ставили собі православні братські школи. До якої міри василіяни та взагалі уніати перейнялися протинаціональними тенденціями, видно з їх діяльності в Галичині після 1772 р., себто після прилучення Галичини до Австрії. Ліберальний Йосиф II, запроваджуючи низку реформ, заснував у Львові українську семінарію 1783 р., де богословські та філософські науки повинні були викладатись українською мовою. Але уніати не оцінили такої уваги до них уряду: замість того щоб взяти матерню мову як підвалину своєї освіти, вони бачили приниження своєї гідності в тому, що богословські та філософські науки викладалися їм не латинською мовою, як німцям і полякам; зважаючи на це, вони просили скасувати постанову про лекції українською мовою, чого, зрозуміло, легко досягли. Ті ж тенденції полонізації провадила і ліберальна для свого часу Едукаційна комісія. Складачі нового шкільного статуту, щирісенькі ідеалісти, ентузіасти, глибоко вірячі в ідеальну людину, втратили почуття простору й часу та мріяли про повітряні замки. Шкільний статут, бажаючи зробити освіту народною, національною, ігнорував інтереси двох великих народів, що входили були до Польсько-Литовської держави: білорусів та українців. Державний, спільний для всіх шкіл статут, державна допомога й контроль з боку представників уряду — візитаторів — ставили василіянські школи в цілком нове положення й надавали їм інший характер, далекий від того, що було до Едукаційної комісії протягом останніх століть, коли школи знаходилися в руках церкви.

 

ШКОЛИ У ГЕТЬМАНЩИНІ ТА НА СЛОБОЖАНЩИНІ

 

На Лівобережній Україні, що як автономна країна з 1667 р. входила до складу Московської держави, якийсь час, поки автономія зберігала свою силу, пишно розвивалася наша традиційна культура. Між школами головне місце належало Києво-Могилянській школі, що існувала на старих, так би мовити, могилянських засадах. Митрополити київські зоставалися її патронами й найвищими керівниками, дбали про її матеріальне та наукове становище. З митрополитів того часу особливу горливість до школи виявив Рафаїл Заборовський (1731 — 1747); він поновив її будинок, а в цілях підвищення рівня наукового посилав кращих студентів до німецьких університетів для підготовки до професорської діяльності. Серед них були такі особи, як Симон Тодорський, Георгій Щербацький, Давид Нащинський, Варлаам Ляшевський та інші. Такі особи переносили до Академії нові методи та напрями в науці (так, Георгій Щербацький почав викладати філософію за Пургоцієм, прихильником Декартової філософії). Рафаїл Заборовський настільки дбав про Академію, що вдячні сучасники називали її Києво-Могиляно-Заборовською. Кількість студентів в цій школі була досить значна. Так, в 1715 році всіх слухачів було 1100; приблизно таку саму кількість бачимо на протязі цілого XVIII ст., і тільки в деякі роки вона опускалася до 600 — 800 слухачів. Серед спудеїв Академії можна було знайти молодь з усіх українських земель — від Коломиї та Перемишля до берегів Дінця, а разом з тим і представників усіх станів українського громадянства, причому студентів походження світського було значно більше, ніж духовного (в 1744 р., наприклад, духовного походження було 380, а світського 722). Тільки наприкінці XVIII ст., коли заходами Катерини II стани нашого громадянства було перетворено в московські «сословія», з різко зазначеними правами та обмеженнями кожного з них, Київська академія наповнюється вже переважно дітьми духовного походження, світські були в меншості. Так, в 1799 р. духовних було 554, світських — 344; в 1800 р. — перших 500, других 217; в 1811 — перших 1029 і других 129. Всі визначні діячі українські в XVIII ст. виходили з Київської академії, а багато з них займали визначне становище в російській адміністрації (як-от міністри часів Катерини II Ан. Безбородько та Завадовський). Кадри російського вищого духовенства від 1700 до 1762 р. складалися тільки з українців, учнів Київської академії.

 

Науки в Академії викладалися ті самі, що їх впровадив Петро Могила, викладовою мовою була латинська. Математика та мови — старослов’янська, грецька й німецька — викладалися не завжди. Трималася й польська мова, а в другій половині XVIII ст, запроваджено було французьку й російську мову. Незважаючи на латинську викладову мову, слухачі Академії не відривалися від свого національного грунту, а, навпаки, завжди були зв’язані з українськими народними масами. Українська народна мова поступово вводилася в академічну літературу, особливо в драматичні твори. Цілий ряд професорів піїтики (Митрофан Довгалевський, Георгій Кониський, Георгій Щербацький) залишили власні твори в формі трагедій або трагікомедій, де, за прикладом Плавта, не цуралися «простонародної» мови, а вживали її поруч із тогочасною книжною мовою, завдяки чому зустрічаємо в їх творах значні уступи в чисто народній українській мові. Серед учнів Академії було чимало поетів, що писали вірші чисто народною мовою (як священик Некрашевич), знаходилися й перекладачі на мову українську класичних авторів, як Опанас Лобисевич, що перекладав Вергілія. Своєю літературною діяльністю професура Академії підготовила грунт й дала початок українському письменству XIX ст., генетично сполученому з книжним нашим письменством XVII та XVIII ст. Взагалі культурно-історичне значення Київської академії для українського народу надзвичайне, і недарма вона з кінця XIX ст. стає предметом інтенсивного історичного дослідження цілого ряду осіб (акад. М. Петров, С. Голубєв, Хв. Титов, Ів. Малишевський, Д. Вишневський, В. Серебренников та інші); та до цього часу досліджено, та й то далеко неповно, з огляду на брак документів, лише зовнішню історію Академії. Що ж до внутрішнього боку, власне, до її чисто наукової діяльності, то в цьому відношенні зроблено ще небагато. Старі академічні підручники та рукописні курси XVII — XVIII ст., що збереглися до наших часів у Києві та інших містах України й Московщини, ще чекають своїх дослідувачів.

 

Крім Академії в Києві, Лівобережна Україна мала ще й інші школи, які засновувалися представниками церковної влади. Ці школи засновувалися за зразком київської. Так, архієпископ Лазар Баранович дбає про школу в Новгороді-Сіверському й 1689 р. переніс її до Чернігова, а один з його наступників по кафедрі Іоанн Максимович (пом. 1714) у Ї700 р. перетворив цю школу в колегіум, який і існує потім під ім’ям семінарії аж до часів революції 1917 р. Церковна реформа, проведена Петром І на Україні (як і на Московщині), а зокрема, видання «Духовного Регламенту», що вимагав від єпархіальних архієреїв заведення шкіл для підготовки кандидатів священства, спричинилися до відкриття нових шкіл на Лівобережній Україні. В 1727 р. білгородський єпископ Єпіфаній Тихорський, якому в церковному відношенні підлягала Слобідська Україна, закладає в Харкові колегіум, який нерідко називався Академією; в 1817 р. його перейменовано в семінарію. До відкриття в 1805 р. Харківського університету, зазначений колегіум служив головним освітнім центром Слобожанщини; серед його викладачів свого часу був і славний філософ український Григорій Сковорода. В 1738 р. в Переяславі заходами єпископа Арсенія Берла відкрито семінарію, що в XVII ст. стала освітнім центром Полтавщини; тут вона перебувала до 1862 р., коли її перенесено до Полтави. В цій семінарії Гр. Сковорода розпочав свою педагогічну діяльність. До перелічених шкіл треба додати ще Слов’янську семінарію, відкриту в Полтаві 1779 р., яку в 1786 р. перейменовано в Катеринославську; вона обслуговувала землі колишнього Запоріжжя; з неї вийшов Ів. Котляревський, автор перелицьованої «Енеїди». Як сказано вище, всі ці чотири школи організовано було за зразком Київської академії; в усіх них були (з незначними варіаціями) ті самі класи, що й в Академії; фара, інфима, граматика, синтаксис, піїтика, риторика, філософія та богослов’я; як видно з самих назв класів, в основі програми шкільного навчання лежала дисципліна літератури. Різні частини цієї дисципліни — як граматика, синтаксис, піїтика, риторика — були головними предметами в більшості класів. Чернігівська та Переяславська семінарії на протязі першої половини XVIII ст. не мали філософії та богослов’я, через що учні їх для придбання повної освіти мусили після риторики їхати до Києва або Харкова. Один час у Харківському колегіумі був клас малювання і мистецтва. Мови німецька та французька, як і грецька, викладалися в них не завжди. Це залежало від матеріальних засобів та присутності придатних до того людей. Кожна школа залежала від свого місцевого архієрея, який дбав про її матеріальне становище, забезпечення науковими силами та справу освіти й виховання учнів. Через те кожна семінарія мала багато свого індивідуального. Одноманітний характер їм надається тільки в самому кінці XVIII ст., коли справу шкільну бере до своїх рук російський Синод. Зрозуміло, важливим питанням для цих шкіл, як і для Київської академії, були грошові засоби, матеріальне забезпечення. Держава на них нічого не давала, і вони існували на те, що мали на місцях. Головним джерелом для їхнього утримання були монастирські маєтки (тому вони й містилися в монастирях), прибутки з яких були не завжди однакові. Тому-то відібрання земельних маєтків від українських монастирів, проведене Катериною II в 1786 p., було сильним ударом по наших школах. Правда, уряд російський призначив саме тоді певну суму на утримання кожної з перелічених шкіл, але ж ті державні кошти не могли замінити попередніх матеріальних ресурсів, і самі школи втрачають своє попереднє значення. Занепад наших старих шкіл входив у плани уряду Катерини II, що нищила автономні особливості Гетьманщини та Слобожанщини й заводила на Україні загальноросійський лад. Цариця вважала Київську академію вогнищем опозиції російському централізму, що так яскраво виявляється в наказах наших станів своїм депутатам в «Комісію для сочиненія проекта нового уложенія» 1767 — 68 рр. Вона хотіла їх просто знищити, та тільки необхідність примусила царицю переробити їх на чисто російські (спеціальні) школи для проведення тут омосковлення і поруч з ними ще завести в деяких містах (Києві, Катеринославі, Новгороді-Сіверському) «главныя народныя училища», що дорівнювалися нижчим класам пізніших гімназій. Таким чином, централістична політика Катерини II поклала кінець українській високій і середній школі, знищила її, а натомість завела російські школи для привілейованих станів (дворянства та духовенства), характеру «сословного», неприступні для ширших мас, з обмеженою кількістю учнів. З голосних балачок про заснування університетів у Батурині, Катеринославі, Києві та Новгороді-Сіверському нічого не вийшло, можливо, між іншим, і через «склонность. народа малороссійскаго к ученію», не зовсім бажану з централістичного погляду,

 

Та ж сама централістична політика Катерини II знищила й народну, нижчу школу на Лівобережній Україні. У відношенні до початкової освіти, освіти народних мас, ця політика мала ще гірші наслідки, ніж до Академії та семінарій. Додержуючись своєї історичної традиції, українське населення Лівобережжя з власної ініціативи й на власні кошти втримувало в себе школи для навчання дітей. Історичні матеріали XVIII ст. про поодинокі міста та села свідчать про існування при кожній парафіяльній церкві шпиталю для калік, немічних і безпритульних та школи, де дяки-бакаляри не тільки давали шкільну освіту дітям, але й дбали про зашкільні культурні розваги та освіту й для дорослих. У 1862 р. на сторінках місячника «Основа» Ол. Лазаревський на підставі матеріалів архіву колишньої Малоросійської колегії подав статистичні дані про кількість шкіл в кожному з семи полків Гетьманщини в 1740 — 47 рр. Ці дані такі:

 

Полк Ніжинський на 202 поселення мав 217 шкіл;

Полк Лубенський на 247 поселень мав 172 школи;

Полк Чернігівський на 229 поселень мав 154 школи;

Полк Переяславський на 174 поселення мав 119 шкіл;

Полк Полтавський на 61 поселення мав 98 шкіл;

Полк Прилуцький на 102 поселення мав 69 шкіл;

Полк Миргородський на 84 поселення мав 37 шкіл.

 

Коли взяти до уваги, що до поселень, чи поселених місць, Лазаревський відносить не тільки міста, містечка та села, а й слобідки та хутори, то кількість шкіл буде досить значна, Ще більшою вона виглядатиме, коли зробити порівняння тих часів з часами пізнішими. В 1768 р. на території повітів (пізніших) Чернігівського, Городенського й Сосницького було 134 школи і одна школа припадала на 746 душ населення; в 1875 році на тій же території було тільки 52 школи, а кожна школа припадала на 6750 душ людності. І це ще добре, бо в 1860 році на цілу Чернігівську губернію припадало тільки 70 шкіл; в них було 2290 учнів, а кожна школа припадала на 17 143 душі. Російський уряд не співчував традиційним українським школам, бо вони не відповідали його централістичним завданням і не підтримував їх. Селянська наша людність, через ту ж саму Катерину II, опинилася (за винятком козаків) у кріпацькому стані, в залежності від поміщиків (якими у значній мірі стали омосковлені нащадки козацької старшини), а наслідком закріпачення свого селянство втратило волю й самодіяльність, підупадало економічно та культурно; старі його школи потрохи й помалу зникли, а нові, з російськими урядовими вимогами, прищеплювалися занадто слабо. Сам уряд засновував початкові школи тільки по т. зв. «казьонних селах», в панських же селах, яких було значно більше, ніж «казьонних», школи відкривали самі пани-поміщики, останні ж з мотивів різного характеру робили це неохоче. Зі згаданих вище 70 шкіл Чернігівської губернії на панські села- припадало лише 6 шкіл; в губернії Катеринославській у 1837 р. на панські села припадало тільки 2 школи. Та й сам уряд російський не квапився відкривати нові школи. За час від 1804 до 1820 р. в Чернігівській губернії було засновано тільки три нових урядових школи. Отже, українська людність засуджена була на темряву, на культурну відсталість, бо в першій половині XIX ст. шкіл було занадто мало та й до того вони були московськими, чужими за мовою й духом нашому народові, внаслідок чого великий відсоток укінчених школярів давав «рецидив неграмотності».

 

НЕДОЛЯ ШКОЛИ НА РОСІЙСЬКІЙ УКРАЇНІ У XIX СТ.

 

З початком XIX ст. традиційні школи наші зникають. Зріст кріпацтва спричиняється до знищення сільських шкіл. Уряд російський намагається заводити свої, урядові школи з одноманітною організацією, однаковими програмами та вимогами в напрямі омосковлення української людності. Та заходи його не мали особливого успіху. Утворене в 1802 р. Міністерство народної освіти поділило українську територію на Харківську та Київську шкільні округи (Волинь було зараховано до округи Віленської); в 1805 р. відкрито університет у Харкові, в 1817 р. в Одесі — Рішельєвський ліцей, в губернських містах — гімназії (для хлопців), а в деяких містах — т. зв. «уЂздныя училища»; поруч із ними існували духовні семінарії та духовні училища. В цих школах помічається виразний «сословний» характер: у гімназіях училися діти дворянські, в семінаріях — діти духовенства, в «уЂздных училищах» — діти міщанства. Початкові школи називаються тепер приходськими, призначаються для елементарної освіти селянства й виникають поволі та в. обмеженій кількості. В 1820-х роках у деяких місцевостях, як, наприклад, на Київщині, виникають ланкастерські школи. За часів Миколи І засновано в Ніжині ліцей кн. Безбородька в 1828 р., а в Києві — Університет св. Володимира в 1834 р.; відкрито було з пару нових гімназій (в Немирові та Ніжині) та повітових шкіл. «Сословний» характер освіти виступає ще дужче. 1838 р. в Києві відкрито дівочий інститут (для дворянських дочок), а потім — у Харкові, Полтаві, Одесі. Для дворянських же дітей відкриваються з 1840 р. т. зв. кадетські корпуси (військові школи) в Києві, Полтаві, Єлисаветграді. Наскільки слабко розвивалася в першій половині XIX ст. шкільна освіта, можна бачити з ось таких урядових даних за 1856 рік:

 

Губернії  

Шкіл усіх типів

(вищих, середніх і нижчих)  

Кількість слухачів та учнів    Учнів на 100 душ населення
Волинська 76 3558 0,23
Подільська 143 4432 0,25
Київська 142 9114 0,50
Херсонська   168 8704 0,80
Катеринославська 161 9652 0,92
Таврійська 169  8867 1,34
Харківська 128 7227 0,45
Полтавська 160 7866 0,44
Чернігівська 173 8867 0,34

 

Невдала для Росії Кримська війна (1853 — 56 рр.) та скасування в 1861 р. кріпацтва викликають помітний зріст середніх і особливо нижчих шкіл, за справу яких береться вже й громадянство. В 1860 р. відкривається в Києві дівоча гімназія; за Києвом ідуть і інші міста. В Києві, Полтаві, Чернігові та інших осередках постають недільні школи, часом навіть з українською викладовою мовою. На Київщині, Чернігівщині та інших місцевостях єпархіальна влада енергійно заводить початкові парафіяльні школи. Так, на Чернігівці щині в 1863 р. їх було вже 848, а в них 17 076 учнів.

 

Та найбільш інтенсивну в цьому напрямі роботу провадити засноване в 1865 р. на Лівобережній і Степовій Україні земське самоврядування («земство»). Воно засновує початкові школи, підтримує їх матеріально, для забезпечення їх кадрами вчителів відкриває учительські семінарії (з трьохлітнім курсом). Тепер же бачимо приклади відкриття середніх технічно-професійних та ремісничих шкіл. В 1900 р. на території України вже існує вісім високих шкіл: Духовна академія, три університети (Київ, Харків, Одеса), Історично-філологічний інститут в Ніжині (в 1875 р. перетворений з ліцею), політехнікум у Києві, технологічний та ветеринарний інститути у Харкові. Існувало до 50 класичних гімназій, десятків два реальних шкіл, кілька десятків дівочих гімназій, десять духовних семінарій і значна кількість початкових шкіл. Все-таки освітня справа стояла далеко незадовільно, особливо щодо початкової освіти. Офіційні дані та періодична преса часто констатували сумний факт слабкого розвитку початкової освіти. В 1875 р. міністерство освіти констатувало, що в цілій Росії учнів початкових шкіл у двадцять разів менше, ніж слід було б бути. Щодо української території, то в Київській шкільній окрузі ці учні творили 0,8 % (до всього населення), в Одеській — 1,4 %, в Харківській — 1,2 %. Ще в 1902 р. в Київській шкільній окрузі два мільйони дітей шкільного віку залишалося без елементарної шкільної освіти, а це дорівнює 83 % всіх дітей шкільного віку. Це пояснюється тим, що на Київщині, Волині та Поділлі (що входили до складу Київської округи) не було земств, а тому не було й земських шкіл, були ж тільки міністерські, взагалі нечисленні, та головним чином церковні парафіяльні школи, які з 1884 р. придбали спеціальну організацію. В 1900 р. таких шкіл на Волині було 1442, а в них 59 374 учня, на Київщині — 1812 шкіл з 103 641 учнем і на Поділлі — 2045 шкіл та 95 583 учня. Зазначеної кількості шкіл далеко не вистачало для всіх дітей шкільного віку. Лише в 1909 — 12 рр. було розроблено план проведення загальної початкової освіти, розрахований на десять літ, і перед світовою війною приступлено було до його здійснення. Та далеко небездоганно стояла шкільна справа і в земських місцевостях. Так, 1900 р. в Борзенському повіті на Чернігівщині на 153 022 душі населення було 57 початкових шкіл з 5643 учнями, поза школою залишалося 3835 дітей.

 

Всі школи на Україні, від вищих до нижчих, були чисто московськими. Викладовою мовою була російська, користуватися рідною мовою не тільки не дозволялося, а навіть заборонялося. Мало того, школа була чужою для нашого народу не тільки мовою, але й самим навчанням. В читанках та підручниках говорилося виключно про «русскій», себто московсько-великоруський народ, про його господарське життя, звичаї, історію, мистецтво, про народ же український, про його минуле та звичаї й господарські відносини ніколи не згадувалося. В школі дитина потрапляла в далеку від неї духовну атмосферу, в чужий для неї світ; нічого свого рідного вона не бачила й не чула. Звідси порівняно слабкий розвій дитини в школі, невисокий ступінь знання й часті рецидиви безграмотності. Представники нашого громадянства добре розуміли негативні риси школи на Україні й ще з 1860 р. робили спроби впровадження в школу української мови як мови викладової. Коли постали недільні школи, то були приклади викладів українською мовою. Тоді ж появляються перші шкільні підручники нашою мовою: «Буквар южнорусскій» Т. Шевченка (1861 р.), арифметичні збірники Степовика, Кониського та інших. 1862 p. M. Костомаров широко ставить справу видання українських шкільних підручників. Урядові заборони поклали кінець таким заходам. В зв’язку з ростом шкільної справи в земських губерніях різні земства домагаються права зробити українську мову викладовою. Приклади таких домагань бачимо в практиці земств Херсонської та Чернігівської губерній. Так, в 1881 р. Херсонська губернська земська управа з ініціативи народних учителів, зібраних на курси, якими керував відомий педагог барон Н. А. Корф, звернулася до Міністерства освіти з петицією завести в школах українську мову. Міністр наказав Одеській шкільній окрузі намітити в порозумінні з земством ті місцевості на Херсонщині, де треба завести в школах українську мову. Події після 1 березня 1881 р. зробили таке розпорядження нереальним. Херсонське ж земство виступало з таким проханням і в 1900 р. Того ж самого року й те саме робить і Чернігівське губернське земство. І це непоодинокі приклади. Але уряд ставився неприхильно до таких справ, а рептильна преса робила часті та непристойні виступи проти української мови та її оборонців. Все ж таки думка про заведення української школи (за мовою і духом) із часом набирала все більше характеру реальності та неминучої життєвої потреби. Після 1905 р. за неї стоїть і загальна, й спеціальна педагогічна преса, її ж підтримують з’їзди народних учителів. Російська реакційна й «чорносотенна» преса веде проти неї завзяту війну, а шкільна адміністрація своїми репресіями на учительство не допускала спроб вживання в школі української мови. В 1913 р. були приклади масового звільнення учителів за симпатії до української мови. Нарешті, в 1917 році з’явилася повна можливість відкривати українські школи. Вже в березні 1917 р. в Києві було засновано першу українську гімназію. Українське село виявило тоді надзвичайний рух до заснування своїх власних шкіл. Таким чином, здійснилося те, про що мріяли в 60-х роках XIX ст. діячі українського національного відродження.

 

ШКОЛИ НА АВСТРІЙСЬКІЙ УКРАЇНІ В XIX СТ.

 

Після прилучення до Австрії Галичини в 1772 р. і Буковини в 1775 р. ці українські землі довго не могли користуватися для розвою українського шкільництва ні лібералізмом такого імператора, як Йосиф II, що хотів розвинути українську школу, ні можливостями, що було оголошено в конституційному укладі Австрійської держави.

 

Ще Марія Тереза в 1774 році відкрила для українців у Відні духовну семінарію при церкві св. Варвари («Barbareum»), що існувала близько 10 років. Йосиф II заснував духовну семінарію у Львові 1783 р., а в наступному році — 1784 — університет у Львові з чотирма відділами й шестикласову академічну гімназію. Викладовою мовою мала б бути мова українська, але ми вже знаємо, як до того поставилися самі українці. В семінарії українську мову зовсім було витіснено з ужитку латинською та польською мовами. Навіть в церковних проповідях уніатське духовенство виключно вживало польську мову. В університеті професори, які ніби трималися «руської мови», викладали такою мішаниною церковнослов’янщини, московської та української мови, що їх важко було розуміти; і справді, мова польська була в тих обставинах зрозумілішою, ніж те язичіє. В році 1805 університет зі Львова було перенесено до Крако- < ва. Тільки в 1817 році імператор Франц І відновив у Львові університет, та й то на довгий час без медичного факультету. Тому і називався Львівський університет «Universitas Franciscea».

 

Національна свідомість у шкільній справі трохи піднеслася, коли на митрополичій кафедрі у Львові в 1817 р. осів Михайло Левицький, що шкільний реферат доручив ученому крилошанинові з Перемишля Іванові Могильницькому. Ці церковні достойники звернули пильну увагу на народні школи, що саме тоді в Галичині заводили, і досягли того, що цісарським рішенням з 1818 р. постановлено, щоби в народних школах українські діти вчилися релігії українською мовою та щоб і вся наука відбувалася по-українськи в школах, де є українські діти; де ж мішана молодь (руського і латинського обряду), там мала наука відбуватися попольськи, але українські діти мали вчитися української мови. Вправді, розпорядку цього не виконувано докладно, тому наші власті церковні звернули також бачність на засновування парафіяльних шкіл, у котрих молодь училася читати (на церковних книжках) і писати (кирилицею, бо зі скорописом ознайомив українців аж пізніше Йосиф Левицький у своїй граматиці, виданій в 1834 р. «(Барвінський О. Історія української літератури. Львів, 1921. Ч. 2. С. 64 — 66). Але поза народними школами полонізація по школах для інтелігенції зайшла так далеко, що в 1834 р. було справжньою подією, коли Маркіян Шашкевич у семінарськім музеї в присутності духовних властей і запрошених гостей виголосив «Слово до питомців» не латиною і не польською мовою, а по-українськи. В 1835 році Шашкевич, Устиянович і Величковський виступили вперше у львівських церквах з проповідями у рідній мові. Це було перше пробудження й піднесення української національної свідомості в Галичині в 30-х роках XIX ст. у зв’язку з діяльністю славної трійці ініціаторів народного руху в Галичині — Шашкевича, Головацького та Вагилевича. Тоді ж вихованець духовної семінарії у Львові Рудольф Мох з товаришами таємно від семінарійної влади виставляв українські діалоги, а в 1842 році, як змінився ректор семінарії, то й одверто дали виставу в українській мові.

 

Наближався 1848 рік, рік «весни народів», коли революційна хвиля, що сколихнула всіма народами Західної і Центральної Європи, не могла не знайти відгомону й в Галичині. Заснована тоді Головна Руська Рада звернулася з петицією до цісаря Фердинанда, у відповідь на яку «наспіло рішення, що в усіх народних школах у громадах з чисто або переважно українським населенням буде наука подавана українською мовою; що на Львівськім університеті буде основана кафедра української мови й літератури, щоби молодіж могла основно вчитися рідної мови. До того ж часу, поки не буде учителів, приспособлених до навчання українською мовою, мала німецька мова бути викладовою, тільки науку української мови признано предметом обов’язковим для всіх учеників Східної Галичини» (Барвінський О. Вказ. праця. С. 87).

 

Але й цього разу українці не скористалися можливостями, які їм відкривав притиснений революційним рухом австрійський уряд. Хоч Головна Руська Рада у Львові прорекламувала «український нарід самостійним між слов’янськими племенами», але потрібної твердості на цій позиції не виявила. Сам член славної колись трійці Яків Головацький, іменований у Львівському університеті професором української мови, повернув у табір москвофілів, «об’єдинителів» і рішуче висловився за «язик, котрий нас із шістьдесятю міліонами вяже». Москвофільство і прагнення до об’єднання з «шістьдесятю міліонами» російського народу, очевидно, не прийшлося до смаку у Відні, а поляки цим скористалися, щоб порозумітися з австрійським урядом і приспати спогади про свої революційні виступи з 1848 року. Це їм вповні вдалося, бо українці через москвофільство негодні були використати своєї вірності Австрії з тих же часів. Намісник Галичини граф А. Галуховський зробив навіть спробу завести для українців урядово латинський правопис, переслідуючи, очевидно, мету полонізації, але перед урядом виставляючи конечність покласти в правописі різницю між русинами й москалями. З Відня в 1859 році прислали навіть високого урядовця — чеха Іречека, що виробив правила латинського правопису для української мови, але, зустрівши великий супротив, ціла ця справа перепала. Той же Іречек пробував реформувати кирилицю, щоб вона відрізнялася від російського правопису, і цю реформу комісія за участю Головацького та інших українців прийняла, але й з того також нічого не вийшло.

 

Нова хвиля москвофільства в шістдесятих роках дала змогу польській шляхті на все закріпити свій союз з австрійським урядом, і українці зосталися в Австрії упослідженими і мусили пізніше до організації української школи братися з власної приватної ініціативи. В цім напрямі велике значення мало засноване у 1868 році товариство «Просвіта», що в короткому часі дістало право друкувати підручники українською мовою. Це товариство видало близько 800 освітніх книжечок у кількості більше як 4 мільйони примірників і відкрило кілька фахових шкіл. Ще більше на полі власне шкільництва в Галичині зробило товариство педагогічне «Рідна школа».

 

В кінці вісімдесятих років було зроблено спробу угоди вже не з австрійським урядом, а місцевим польським; поляки, що старалися систематично не допускати в Галичині українського шкільництва, зобов’язувалися збільшити число українських кафедр у Львівському університеті, а також збільшити число українських гімназій та різних шкіл, за політичну підтримку, яку українці мусили за те давати польській краєвій владі. Зрозуміло, це вже було далеко гірше, ніж безпосередня приязнь центрального австрійського уряду; але коли ті можливості свого часу не було використано, то це зоставалося єдиним шляхом реальної політики в шкільній справі. І справді, внаслідок цієї згоди, як її називали в Галичині, «нової ери», було значно збільшено у Львівському університеті число українських кафедр, в тому числі дістав кафедру української історії проф. М. Грушевський, було відкрито кілька нових українських гімназій та інших шкіл. Але все-таки це купувалося такою ціною, що «нова ера» дуже непопулярною була в краї і скоро впала. Українцям тут уже нічого не лишилось, як опертися на власну ініціативу та організацію, і справою ширення українських шкіл зайнялася «Рідна школа», заснована 1881 року. Це товариство засновує і провадить приватне українське шкільництво та закладає у Львові та на провінції хлоп’ячі й дівочі бурси.

 

З кінцем століття загострилася в Галичині боротьба навколо заснування українського університету. Цю справу було поставлено, проте, в безнадійно невигідний спосіб, а саме: її злучили із справою боротьби за український Львів. Українці поставили питання так, що український університет має бути у Львові або ніде. Між тим боротьба за університет час од часу приймала незвичайно гострий характер. Улітку 1899 року активно на боротьбу за український університет виступила організовано сама академічна молодь. Вона скликала велике українське студентське віче з українських студентів цілої Австрії, і це віче винесло резолюцію з домаганням окремого повного українського університету у Львові. Такі віча з того часу академічна молодь скликала щороку, але це тільки викликало більшу організацію супротиву з боку поляків, що тримали Львівський університет у своїх руках і не хотіли уступати своїх позицій. Члени університетського сенату не спинилися навіть перед провокаційними виступами проти української молоді в університеті, і це привело до того, що восени 1901 календарного року всі студенти-українці покинули Львівський університет і подалися до інших австрійських університетів, особливо до Відня й Праги. Це — так звана «сецесія» 1902 року. Вона зробила велике враження і викликала співчуття до українців, що були позбавлені в Австрії високої школи. Але, крім агітаційного, іншого значення ця сецесія, зрештою, не мала, і дехто вважає, що в краї вона зробила більше шкоди, ніж користі. Молодь завдяки їй скоро вичерпала свої сили. До боротьби за університет тоді енергійніше стали наукові та культурні організації і парламентарна українська репрезентація. Років за п’ять молодь з новими силами кинулася в боротьбу за університет, але тепер провадила свою боротьбу в стінах університету і на вулицях Львова. Польські професори проти неї підняли шовіністично настроєні круги львівського польського студентства, і університет став ареною гострої боротьби, яка часами приймала трагічні форми. Так, у 1910 році під час сутички у Львівському університеті між українськими та польськими студентами був убитий український студент Адам Коцко. Цікаво, що польська влада до суду за це убивство потягла українських же студентів. Так гостро справа боротьби за український університет тяглася аж до світової війни, але жодних наслідків не дала.

 

Не краще, ніж у Галичині, шкільна справа стояла і в 1775 році в прилученій до Австрії Буковині. Зразу після прилучення Буковини до Австрії імператор Йосиф II дав наказ закладати школи, але ці . школи були німецькі і корисні були тільки для жидівського населення. У 1786 році Буковину було прилучено до Галичини і вона поділяла долю шкільної політики, спільну з Галичиною. В народних школах Буковини, що підпала під догляд латинської консисторії, почали, крім німецької та подекуди румунської, заводити ще й польську мову. Мови ж української в школах Буковини не було зовсім. У 1849 році Буковину від Галичини відділено, і вона робила окрему провінцію, але шкільна справа там від того не покращала. Дещо в шкільній справі поліпшало після державного шкільного закону 1868 року, коли управа школами перейшла до Ради Шкільної Краєвої в Чернівцях. Тоді більше відкривано шкіл, народних шкіл, а як заснували у Чернівцях учительську семінарію, то появилися в більшому числі і підготовлені учительські сили. В 1875 році засновано у Чернівцях університет з німецькою викладовою мовою. В 1884 р. у цьому університеті дістав кафедру української мови та літератури з правом викладати по-українськи молодий тоді доцент Степан Смаль-Стоцький. Українське нижче й середнє шкільництво на Буковині стало нормально розвиватися, коли С. Смаль-Стоцький став на чолі українського руху на Буковині, а спеціально шкільною справою зайнявся Омелян Попович (1856 — 1930) як референт українського шкільництва у Шкільній Краєвій Раді, а пізніше інспектор краєвих українських шкіл. Університетської справи в Буковині не порушувано.

 

Найгірше українська шкільна справа стояла на Закарпатті, яке ввійшло до складу Угорщини. Тут вищої освіти зовсім не було, середня освіта вся велася по-мадярськи, і навіть в нижчих сільських школах заводили мадярську мову, оскільки вживалося підручників [дуже мало] в українській мові, та й то друкованих латиною з мадярським правописом.

 

Бібліографія:

Беднов В. Документы, относящиеся к истории Екатеринославской Духовной Семинарии. Екатеринослав, 1912.

Вишневский Д. Киевская Духовная Академия в первой половине XVIII в. // Труды КДА. 1902 — 1903.

Голубинский Е. История Русской Церкви. М., 1904. Т. 1.

Голубев С. История Киевской Духовной Академии. К., 1886.

Грушевський М. Історія України — Руси. Львів, 1905 — 1907. Т. III, V — VI.

Крыловский А. Львовское ставропигиальное братство. К., 1904.

Пархоменко В. Очерк истории Переяславско-Бориспольской епархии. Полтава, 1908.

Петров Н. Киевская Духовная Академия во второй половине XVII в. // Труды КДА. 1895.

Савич О. Нариси з історії культурних рухів на Україні та Білій Русі. К., 1930.

Серебренников В. Киевская Академия c половины XVIII в. до ея преобразования в 1819 г. // Труды КДА. 1896 — 1897.

Стеллецкий Н. Харьковский коллегиум до преобразования его в 1817 г. // Вера и Разум. 1895. № 11 — 23.

Тітов Хв. Вища освіта на Україні кінця XVI — початку XIX ст. К., 1924.

Харлампович К. Западно-русския православныя школы конца XVI — начала XVII в. Казань, 1898.

Версія для друку

© 2011-2017 Дитяча недільна школа "Чадо"
Розробка © 2011-2017 Юрій Зінькевич
Дизайн © 2011 Анна Рибак