Нове серце
«Радійте, хворий, — лікар посміхнувся, —
Вже скоро серце нове буде в вас!
Для Вас, нарешті, донор віднайшовся,
Настав і Ваш щасливий час!»
І лікарі схилились біля столу,
І нове серце груди прийняли.
І ось — удар: маленький, перший, кволий,
Але удар. Вони перемогли!
І билось серце, кров текла по жилах.
Несла життя! О, як хотілось жить!
Вливалась в тіло свіжо-тепла сила
І цілий світ хотілося любить.
І хто там думав, щастя ухопивши,
Що заплатив життям хтось за життя.
У когось серце вже не битиметься більше,
Бо він віддав його без вороття.
Так Божий Син приніс Себе у жертву,
Гаряче серце вийнявши з грудей.
Моє ж Він серце, грішне, грубе, мертве
Відкинув геть — і вклав дарунок цей.
Я новим став, життя вже інше стало,
Тепер мій дух весною знов цвіте.
І б’ється в грудях рівно й досконало
Христове серце, — любляче й святе.
Несе по тілу свіжу силу неба,
Несе життя без болю, без кінця.
Чого ж мені, щасливому, ще треба:
Я маю серце Вічного Творця?!
* * *
Я дякую
За те, що небо — синє.
За те, що нива — золота.
Що в мене світла й гожа днина,
Що в серці — зоряна мета.
Я дякую
За те що в грудях — пісня.
Що хліб — щоденно на столі.
Що над країною не виснуть
Ворожі хмари: чорні й злі.
Я дякую
За сильну руку брата,
За слово в хвилю безнадій,
Що над колискою дитяти
Шепоче мати: «Сину мій!»
Я дякую
За те, що дощ — врожайний,
Що поле щедрістю зроста.
Що Боже Слово — життєдайне,
Що Богом повняться літа.
Я дякую
За те, що ранок — чистий,
Що вечір — свіжо-мовчазний.
Що очі в сина — променисті,
Що доня — втілення весни.
Я дякую
За пісню Віфлеєма,
Пробиті руки — два крила.
За ніжну провесінь Едему,
Що в воскресінні проросла.
Я дякую
Що Бог — моя утіха
З малечих літ і до сивин.
Його любов —
як дотик неба тихий…
Я дякую, що я Твій, Боже, син!
Я дякую!
Подяка
За спокiй у серцi, за радiсть спасiння,
За мир i блаженство в Iсусi Христi,
За пахощi весен, за барви осiннi
Я Бога прославлю в моєму життi.
Душа моя спiває
З натхненням неземним.
Колiна я схиляю
В покорi перед Ним.
За мiсто чудове, що в небi чекає,
За сповнення Духом, за новi пiснi.
За Кров Заповiту, що з Богом єднає,
Що Вiн є зi мною, що Вiн є в менi.
Я славлю Творця, що назвав мене сином,
Що бачити можу землi я красу.
За щастя, за долю, за стежку єдину,
Що йде вiд Голгофи, — хвалiння несу.
I скiльки ще зможу в цiм свiтi прожити,
Мене Своїм словом Ти, Боже, веди.
Я буду спiвати, я буду хвалити,
Я буду з Тобою, Спаситель, завжди.
Душа моя спiває,
I серце не мовчить —
Хто Бога ще не знає,
До Нього поспiшiть.
* * *
Тобі, мій Боже, пісню цю співаю,
Бо лиш в Тобі знаходжу я спокій.
Співають ліс, лани, степи безкраї
Про те, що Ти даєш душі моїй.
У грудях б’ються вдячності акорди,
Вуста шепочуть: «Дякую, Господь!»
Ти вклав подяку в серце колись горде,
Частіше в нього, Спасе мій, приходь.
Приходь в хвилини сліз та безнадії,
Коли співа, як жайворон, душа.
Коли думки, як хмари грозовії,
Коли залишусь може без гроша.
Хай лине пісня в ранішні тумани,
Хай з нею день римує біг життя.
Нехай її підхопить шелест кленів,
А ніч вплітає щебет солов’я.
Тобі, Спаситель, пісню цю складаю,
Кладу до ніг мажорний хід весни.
Її з Тобою Боже доспіваю,
Плоди життя принісши восени.
* * *
Все, що дихає, — хай Господа хвалить!
Псалом 150
Дихаю, а значить — славлю.
Славлю, доки дихання ношу.
Тішуся райдугою в краплі,
Росами на шапках споришу.
Дихаю, а значить — вірю
Я у велич Бога і Творця,
Й кольоріють будні сірі,
І пасує усміх до лиця.
Славлю! Як Його не славить?
Бо ж у грудях — дихання Його.
Славлю, хоч і закривавить
Часом серце й зморщиться чоло.
Славити — живу для того —
У словах, учинках і думках.
З серця — радість веселково
Зарясніє квітами в лугах.
Славити — а як інакше?
Славить бо навкруг уся земля!
Славити — усюди й завше.
Чи ж не в цьому сутність вся моя?
Дихаю — і славлю! Славлю Бога!
Бо ж ношу у грудях дихання Творця.
Славити — допоки слава неба
Не відкриє велич Божого лиця.